Бобер550:
Життя в норі. З усіх сторін земля. Повітря застояне. В туалет по маленькому - пластикова пляшка від "Прозорої", по великому - сміттєвий пакет. Викидати назовні нічого не можна, адже буде видно зміну ландштафту. Висуватись без потреби - ніколи.
Через дірку, яка служить чимось на зразок вентиляції, доходить трупний запах росіян, тих, яких спалили напередодні. Спалили в прямому сенсі. Після вибуху, вони корчились та горіли і чорний дим від їхніх тіл снував навколо. Фос виліз і просто добив їх короткими автоматними чергами. Цей запах досі відчутний. До нього звикаєш. Перебиваєш цигарковим димом. Запиваєш водою.
Фос на позиції 87 днів. Жартує: добуду сто днів запросто. І сміється. Він веселий. Позитивний. Простий. У нього сотні історій.
В норі лежать російські шеврони типу: своих не бросаєм; запальнички з гербами радянського союзу; форма, рюкзаки, зброя.
На цвяхах в стінах - противогази. На випадок, якщо травитимуть газом.
++
Ми живемо під землею. Ми - гноми, гобіти. Ми - піхота.
Випростати ноги - щастя.
Щоб жити треба копати. Копаємо. Багато. Глибоко. Ще глибше. Ще. І ще.
Це "ще" повторюється з кожним помахом саперсткої лопати.
Земля - всюди.
У вухах, в носі, в легенях.
Вдихаєш її.
Видихаєш.
++
В норах лазять три маленькі чорні котики.
Вони лазять по зброї, по набоях, по бронежилетах. Одне скрутилось і спить у касці. На неї червоним світить ліхтарик.
Наталя, Вухо і Йобнута.
Остання має дуже складний характер, власне за нього і отримала позивний.
На війні в котів немає імен - лише позивні. Посвідченя УБД їм ще не видавали.
Їхня мама розлетілась на шматки від удару російського ефпіві.
Йобнута залазить на руки коли хлопці їдять. Лізе впевнено, ніби по дереві. Занурює свої кігті у піксель нашої форми. Її струшують - вона знову лізе, з іншої сторони. І це продовжується до тих пір поки вона таки не доб'ється свого та не гризьне
Вперта, каже хтось.
І нагла.
Йобнута.
Бо хоче жити.
Крім цієї посадки і нори котики нічого не бачили.
Фос відкриває для них банку перлової каші. Трійця чорних біжить до нього, тихенько нявкаючи.
Дивись, каже Фос, дивись.
Котикам байдуже. Вони стрибають на голову Русу, що розлігся в проході і спить.
Ей, тільки не в око. - бурчить він.
Коти замовкають біля консервної банки. Задоволено, плямкають.
++
Життя в норі триває.
Час повзе повільно.
До землі звикаєш швидко.
Роздивляєшся сліди зрізів від саперської лопатки ніби прадавні наскельні малюнки.
Ось так копали наші попередники.
Ось тут зупинялися і викорчовували коріння.
Ось там засипало коли влетів КАБ.
Ми тут і ми живі.
Колумбієць диктує в перекладач: Бог хоче, щоб з нами нічого не трапилося.
Сі.
Бог нам допомагає.
Сі.
Хтось наспівує:
Питання - є?
Питань - нема.
Набої - є?
Набої - є.
А підар - є?
Його нема.
Підар лежить.
Підар гниє.
Питання - є?
Питань - нема.
Ритм пісні ламається.
Це більше скоже на мантру.
Життя в норі триває.
Звивається втомою.
Лягає спати.
Сиплеться землею.
27.11.2025 (с) Валера Пузік
https://www.facebook.com/share/1GvYZi1BaW/ми сидимо над зброєю
як герої фільму
який ніхто не зніме
і ніхто не подивиться
говоримо мало
переважно про дурниці
бо серйозні теми
тут або смішні
або смертельні
— думаєш після всього
ми будемо любити тишу? —
каже хтось
витрушуючи землю з магазину
наче готує місце для ще одного дня
— може й будемо
якщо доживемо —
і пауза
така довга
що навіть смерть могла б знудитись
і піти на перекур
— дивно правда?
ці штуки знають про нас більше
ніж наші рідні
уявляєш
який би вийшов фільм
якби зброя говорила?
і знову тиша
хитка
нервова
як тонка тріщина в стіні нори
яку всі намаються не помічати
— думаєш ми виглядаємо героїчно?
— ні
— чому так впевнено?
— герої пахнуть інакше
метал холодний
упертий
зрозуміліший за людей
змащуємо механізми
перевіряємо те
що й так працює
просто щоб руки мали роботу
а думки — ні
— давай зачекаємо титри
а раптом ще буде сцена після?
— тут?
— ну… раптом
ми сидимо
чекаємо
титри вперто не з’являються
і це чомусь
дуже схоже на правду
Валера Пузік
https://www.facebook.com/share/1GvYZi1BaW/![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
ioncore) wrote2025-12-09 05:09 pm
